Ось вже цілий рік я відвідую гурток археології та етнографії при Палаці дитячої та юнацької творчості, тому половину минулого літа я провів в археологічній експедиції. Ми жили в наметах, готували їжу на вогнищі і займалися справжніми науковими дослідженнями — розкопували поселення древніх скіфів. Тому має бути зрозумілим, що будь-який, навіть самий маленький дощик сприймався, швидше, як лихо, а не радість.

Одного разу під час розкопок нас застав сильна злива. Вмить він заповнив водою всі западини, а хлопці все ще намагалися занурити на вільні носилки свіжо-викопані трофеї: кістки, черепки, знаряддя праці. Коли ж ми зібралися, дощ припустив з такою силою, що всі навколо побіліло. Ми погано розрізняли один одного з відстані трьох метрів і, звичайно ж, промокли до нитки. У табір нам потрібно було йти по сільській дорозі, яка розмокла і перетворилася на болото.


Вимоклі, брудні, але не впали духом, добралися ми до табору. Тут і сонечко виглянуло, немов і не було дощу. Пригріло, припекло — і через кілька годин навіть сліду не залишилося від калюж і струмків, що заважали нам дістатися до рідних наметів. Тільки одяг та взуття, вивішені на мотузках, гілках і кілках, вбитих в землю, нагадували про подію.

Звичайно, пригода було не з приємних, зате з якою радістю і сміхом ми згадували про нього після! До того ж цей випадок виявився своєрідною перевіркою на нашу підготовленість, взаємовиручку і серйозне ставлення до роботи. І ми здали іспит на «відмінно»!

Твір на тему «Дощик»

Share →